| Козоброд Євдокія Прокопівна Народилася 04.11.1921 року. Першу освіту здобула в Охтирській середній школі № 11, де навчалася 7 років, потім вступила до Охтирського педагогічного технікуму і здобула кваліфікацію „учитель початкових класів”. Після закінчення навчання була направлена працювати вчителем до сільської школи Буринського району. Працюючи там, закінчила десятимісячні курси мовознавства в місті Путивль. Не пропрацювавши і двох років, у 1942 році двадцятидвохрічною дівчиною пішла на фронт. Службу проходила в дев’ятому механізованому корпусі прориву Третьої гвардійської танкової армії.
Разом зі своєю частиною у боях пройшла Україну, Польщу, Австрію; брала участь у боях за визволення Чехословаччини, за що була нагороджена 23 листопада 2005 року медаллю Міністерства оборони Чеської республіки. Медаль вручав представник Чеського посольства, військовий аташе, полковник Альберт Срінік. Демобілізувалася Євдокія Прокопівна 15 липня 1945 року.
У серпні 1945 року Козоброд Є.П. була направлена працювати до Охтирської середньої школи № 11 учителем початкових класів, де і працювала до виходу на пенсію. Крім педагогічної праці, добросовісно виконувала громадські обов’язки: багато років була головою учительського профспілкового комітету. Працюючи в школі, обиралася засідателем у суді, а також депутатом Охтирської міської ради.
Із 1977 року перебувала на заслуженому відпочинку, але не покладаючи рук, робила великий внесок у навчання та виховання підростаючого покоління, за що і мала численні нагороди та грамоти.
Євдокія Прокопівна – дорогий гість у стінах рідного закладу. Жодна виховна година, присвячена темі патріотичного виховання не проходила без її активної участі, відвертої бесіди з молодим поколінням.
За добросовісне виконання обов’язків Козоброд Є.П. мала звання „Ветеран праці” й „ Учасник бойових дій”, багато нагород: медаль „Ветеран праці” (1997 р.), медаль „За доблестный труд” (1970 р.), Орден Вітчизняної війни, медаль „40 років перемоги над фашистськими загарбниками”, Орден за мужність (1999 р.), Орден Червоної зірки (1944 р.), медаль „За відвагу”, медаль „За взяття Берліну” (1948 р.), медаль „За визволення Праги” (1945 р.), медаль Жукова (1999 р.), медаль від президента України „Захиснику Вітчизни”, медаль „60 лет Победы в Великой Отечественной войне” (2005 р.), медаль „60 років визволення України” (2004 р.), медаль „20 лет Победы в Великой Отечественной войне” (1966 р.), медаль „40 лет Победы в Великой Отечественной войне” (1985 р.), медаль Міністерства оборони Чеської республіки (2005 р.).
Дикалов Степан Іванович
Народився 22.08.1912 року в місті Охтирка Сумської області. Навчався в Охтирській школі №11, закінчив початкову школу. Працював у сільському господарстві. На початку війни був робітником заводу.
У 1943 році був мобілізований до лав Радянської армії. Воював на Воронезькому, 1-му Українському фронтах. Визволяв Сумщину. Був двічі поранений.
Восени 1943 року військова частина, в якій служив Степан Іванович Дикалов, одержала бойовий наказ: з ходу форсувати річку Дніпро і закріпитись на її правому березі. Потім повинен був переправитись стрілецький підрозділ під командуванням Дикалова. Коли до протилежного берега залишилися лічені метри, розривом снаряда перекинуло рибальський човен, в якому були солдати з відділення Дикалова. Допомагаючи один одному, тримаючись за перекинутий човен, бійці дісталися берега і з ходу вступили в нерівний бій із гітлерівцями. Противник прагнув знищити стрілецький підрозділ. Та воїни, натхнені своїм командиром, мужньо відбивали всі контратаки. А тим часом через Дніпро переправилися спочатку рота, а потім і весь полк.
За особисту мужність і відвагу, виявлені під час форсування Дніпра, командиру відділення 86-го стрілецького полку 180-ї стрілецької дивізії старшому сержанту Дикалову Степану Івановичу присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Пізніше Дикалов С.І. навчався на командирських курсах. У жовтні 1945 року демобілізувався і повернувся до міста Охтирка, кілька років працював на заводі. Помер у 1949 році.
Батюк Микола Пилипович
Народився 19.12.1905 року в місті Охтирка Сумської області. Навчався в Охтирській школі №11.
Восени 1927 року пішов добровольцем до лав Червоної Армії і пройшов шлях від червоноармійця до генерала. На першому році служби Батюк М.П. навчався в полковій школі, яку успішно закінчив і отримав звання молодшого командира. Потім командування направило Миколу Пилиповича до Москви на вищі командні курси старших офіцерів. Після їх закінчення він повернувся до своєї дивізії у званні майора. Невдовзі почалася війна з білофінами. За проявлені на фронті героїзм і гарні організаторські якості майора М.П.Батюка затвердили на посаді командира 89-го стрілецького полку 23-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії.
Ранок 22 червня 1941 року Батюк Микола Пилипович зустрів на західному кордоні країни у складі військ Північно-західного фронту. Під час оборони столиці воїни М.П.Батюка довели свою спроможність і професіоналізм діяти у серйозних випробуваннях. У першому бою 89 полк знешкодив до 2,5 тисяч солдат і офіцерів, захопив 5 гармат та 10 кулеметів ворога.
Восени 1941 року Миколу Пилиповича підвищили у званні до підполковника і направили для формування нової дивізії, яка зайняла оборону в районі тракторного заводу в місті Сталінграді. А у лютому цього ж року він був призначений командуючим 284 стрілецької дивізії. Восени 1942 року, згідно наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, дивізія прибула до Сталінграда. Перед воїнами було поставлено завдання: розбити противника, який пробрався до Волги. За час жорстоких боїв дивізія знищила приблизно 12 тисяч солдат і офіцерів, 18 танків, 8 літаків.
Битва за Мамаїв курган вирішила долю оборони Сталінграда. Воїни Батюка М.П. приймали присягу: „Пам’ятай присягу святу свою, будь нещадним і стійким у бою, боягузи загинуть, орли переможуть. Будемо орлами! Ні кроку назад!” За самовідданість і героїзм у боях під містом Сталінградом командир дивізії Микола Пилипович Батюк одержав орден Червоного Прапора та орден Кутузова ІІ ступеня. Дивізії було присвоєно звання гвардійської Червонопрапорної, а командир став генерал-майором.
27 липня 1943 року при форсуванні ріки Сіверський Дінець Микола Пилипович відчув себе погано, по дорозі до медсанбату він помер від інфаркту. Його поховали на високому березі Сіверського Дінця, поблизу міста Слав’яногорська Донецької області. Про його смерть однополчани говорили так: „На полі битви не помирають, а гинуть”.
В місті Охтирці його ім’ям названа одна з вулиць. На приміщенні загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 встановлена меморіальна дошка.
Качмарик Микола Андрійович Народився 13.05.1925 року в селі Радохінці Мостиського району Львівської області. Закінчив міську школу, навчався в Дніпропетровському педагогічному технікумі за спеціальністю „фізична культура”. Після закінчення технікуму воював у лавах піхотної полкової артилерії. Був рядовим піхотинцем 4-го українського фронту, захищав Карпати. У жовтні 1944 року був тяжко поранений у боях за місто Ужгород та тривалий час знаходився на лікуванні у госпіталі.
Із 23 лютого по 09 травня 1945 року у складі 4-го українського фронту воював у Польщі, Німеччині, Чехословаччині, а перемогу зустрів під Прагою піхотинцем, артилеристом та сапером. Із травня 1945 року по лютий 1950 року служив у саперних військах Радянської армії. Розміновував Карпати від протитанкових і піхотних мін. Отримав військове звання „сержант”. Після демобілізації з 1950 по 1952 рік працював учителем фізичного виховання Радохінської семирічної школи Нижанковицького району Дрогобицької області. Має нагороди: медалі „За відвагу”, „За бойові заслуги”, „За перемогу над Німеччиною”, ювілейні медалі; орден Великої Вітчизняної війни І ступеня; значки „Відмінний сапер”, „Відмінний мінер”.
У 1952 році Микола Андрійович за сімейними обставинами переїхав до міста Охтирка Сумської області. З 1952 по 1963 рік працював на посаді голови Охтирської міської ради дитячого спортивного товариства „Спартак”. Протягом 1963-1964 років працював учителем фізичного виховання Охтирській восьмирічній школі №7, а з 1964 по 1985 рік – в Охтирській середній школі №11.
| |
