Охтирська ЗОШ І-ІІІ ступенів №11

Четверг, 13.12.2018, 12:35

Меню сайту

Форма входу

Пошук

Календар
«  Декабрь 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Архів записів

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всего ответов: 33

Посилання


Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

>

Батюк Микола Пилипович
        Народився 19.12.1905 року в місті Охтирка Сумської області. Навчався в школі  №11.
       Восени 1927 року пішов добровольцем до лав Червоної Армії і пройшов шлях від червоноармійця до генерала. На першому році служби Батюк М.П. навчався в полковій школі, яку успішно закінчив і отримав звання молодшого командира. Потім командування направило Миколу Пилиповича до Москви на вищі командні курси старших офіцерів. Після їх закінчення він повернувся до своєї дивізії у званні майора.  Невдовзі почалася війна з білофінами. За проявлені на фронті героїзм і гарні організаторські якості майора М.П.Батюка затвердили на посаді командира 89-го стрілецького полку 23-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії. 

Ранок 22 червня 1941 року Батюк М.П. зустрів на західному кордоні країни у складі військ Північно-західного фронту. Під час оборони столиці воїни М.П.Батюка довели свою спроможність у серйозних випробуваннях. У першому бою 89 полк знешкодив до 2,5 тисяч солдат і офіцерів, захопив 5 гармат, 10 кулеметів ворога.

Восени 1941 року Миколу Пилиповича підвищили в званні до підполковника і направили для формування нової дивізії, яка зайняла оборону в районі тракторного заводу в Сталінграді. А у лютому цього ж року він був призначений командуючим 284 стрілецької дивізії. Восени 1942 року, згідно наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, дивізія прибула до Сталінграда. Перед воїнами було поставлено завдання: розбити противника, який пробрався до Волги. За час жорстоких боїв дивізія знищила приблизно 12 тисяч солдат і офіцерів, 18 танків, 8 літаків.

Битва за Мамаїв курган вирішила долю оборони Сталінграда. Воїни Батюка приймали присягу: „Пам’ятай присягу святу свою, будь нещадним і стійким у бою, боягузи загинуть, орли переможуть. Будемо орлами! Ні кроку назад!” За самовідданість і героїзм у боях під Сталінградом командир дивізії М.П.Батюк одержав орден Червоного Прапора та орден Кутузова ІІ ступеня. Дивізії присвоїли звання гвардійської Червонопрапорної, а командир став генерал-майором.

27 липня 1943 року при форсуванні ріки Сіверський Дінець Микола Пилипович відчув себе погано, по дорозі до медсанбату він помер від інфаркту. Його поховали на високому березі Сіверського Дінця, поблизу міста Славяногорська Донецької області. Про його смерть однополчани говорили так: „На полі битви не помирають, а гинуть”.

В Охтирці його ім’ям названа одна з вулиць. На приміщенні загальноосвітньої школи №1 встановлена меморіальна дошка.


Білинник Петро Сергійович

14.10.1906 року в сім’ї поважного в Охтирці робітника-бондаря Білинника Сергія Кузьмича народився син Петро. Любов до музики і співу, до рідної народної пісні розвивалася у хлопця з ранніх літ. Батько його був великим любителем співу й від природи був наділений прекрасним голосом. Він керував церковним хором, розумівся у хоровому мистецтві на нотах. Любив співати й під час роботи, і у вільний час, а хлопчик уважно слухав і жадібно вбирав красу народної пісні, то повної глибокого суму, то іскристої життєрадісності й веселості. Прийшов час навчання, і Петра віддали до церковноприходської школи (нині Охтирська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №11),так як сім’я проживала недалеко, а саме по вулиці Разіна. Учитель школи виявився також любителем музики й організував шкільний дитячий хор, якому приділяв багато уваги. Петро Білинник із захопленням співав у цьому хорі в групі альтів. Після закінчення церковноприходської школи хлопчик був направлений в Охтирське вище початкове училище. У 1924 році 18-річний П.Білинник закінчив середню школу і вступив до технічного училища, що відкрилося до того часу в Охтирці.

         У 1927 році Петро Сергійович закінчив технічне училище. Почав він своє трудове життя, працюючи спочатку на електростанції в дитячому містечку, розташованому в колишньому Охтирському Свято-Троїцькому монастирі. Незабаром переїхав на Донбасс, працював розмітником на Пантелеймонівському цегельному заводі, керував самодіяльним колективом. Із путівкою завкому (Донбас) вступив до музичного робітничого факультету, а в 1933 році – до Харківської консерваторії до вокального класу професора Р.С.Вайн, що закінчив у 1936 році. Він навчався без відриву від виробництва; хоч нелегко було суміщати навчання з працею на заводі. Незабаром у Харкові було створено комсомольський молодіжний музично-драматичний театр, на сцені якого у 1934 році С.П.Білинник дебютував у партії Берендея (опера „Снігуронька” М.Римського-Корсакова).

        У 1936 році П.Білинник пройшов відбірковий конкурс, що тривав дев’яносто днів, було прослухано більше 2000 чоловік. В оперну студію Великого театру конкурсною комісією зараховано лише шість чоловік, серед них і Петро Сергійович, „ліричний тенор красивого тембру”. Почавши з маленьких, епізодичних ролей, він незабаром виступав у партіях Синодала („Демон” А.Рубійнштейна), діда Щукаря („Піднята цілина” І.Дзержинського), співав у виставі „Тихий Дон”.

      У 1940 році П.Білинник, творчо окрилений і збагачений досвідом, повертається до Харкова. Дуже швидко він стає одним із провідних солістів-виконавців лірико-тенорових партій на сцені Харківського театру опери та балету. Він співає партії Петра („Наталка-Полтавка” М.Лисенка), Андрія („Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського”).

     Велика Вітчизняна війна застала Харківський театр опери і балету на гастролях у Ростові-на-Дону. Артисти театру під час війни виступали з концертами у військових частинах та госпіталях. Їхні пісні були зброєю. Згодом разом з іншими співаками та акторами Білинник П.С. продовжував свою творчу діяльність у міста Чита, куди було евакуйовано театр.    Художнє обдарування Петра Сергійовича Білинника особливо повно розкрилося в Київському театрі опери та балету ім.Т.Г.Шевченка, де він був солістом з 1942 по 1964 рік (театр перебував тоді в евакуації в місті Іркутську). У 1944 році театр опери та балету ім.Т.Шевченка повернувся до Києва й відновив свою творчу діяльність.  З 1951 року П.С.Білинник співпрацював з колективом Капелли бандуристів УРСР. Гастролював на Далекому Сході, в Німеччині, Польщі, Албанії та інших країнах. У 1946 році Уряд Радянської України високо оцінив творчу працю П.С.Білинника – йому було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР, а у 1951 році – народного артиста УРСР. Із 1954 року П.С.Белінник – народний артист СРСР.

   



Дикалов Степан Іванович
        Народився 22.08.1912 року  в місті Охтирка Сумської області. Навчався у ЗОШ №11 та закінчив початкову школу. Працював у сільському господарстві. На початку війни був робітником на заводі. У 1943 році був мобілізований до армії. Воював на Воронезькому, 1-му Українському фронтах. Визволяв Сумщину. Був двічі поранений.  
      Восени 1943 року військова частина, в якій служив С.І.Дикалов, одержала бойовий наказ: з ходу форсувати річку Дніпро і закріпитись на правому березі. Потім повинен був переправитись стрілецький підрозділ під командуванням Дикалова. Коли до протилежного берега залишилися лічені метри, розривом снаряда перекинуло рибальський човен, в якому були солдати з відділення Дикалова. Допомагаючи один одному, тримаючись за перекинутий човен, бійці дісталися берега і з ходу вступили в нерівний бій з гітлерівцями. Противник прагнув знищити стрілецький підрозділ. Та воїни, натхнені своїм командиром, мужньо відбивали всі контратаки. А тим часом через Дніпро переправилися спочатку рота, а потім і весь полк.
      За особисту мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Дніпра, командиру відділення 86-го стрілецького полку 180-ї стрілецької дивізії старшому сержанту Дикалову С.І. присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Пізніше навчався на командирських курсах. У жовтні 1945 року демобілізувався і повернувся до міста Охтирка, кілька років працював на заводі. Помер у 1949 році.
     Степан Іванович брав участь у параді на честь Перемоги у Великій Вітчизняній війні,  що відбувся у Москві. Збереглася навіть фотокартка (Дикалов С.І. третій зліва).







Самойленко Олександр Якович

     14 жовтня 1941 року фашисти підійшли до Охтирки. Вдершись на мотоциклах і бронетранспортерах у місто, варвари впритул розстрілювали пам’ятники історії та культури.

    Розвідувально-диверсійний загін „Сокіл”  був сформований в березні 1942 року. Його мали закинути на територію Сумської області для організації партизанського руху. До нього входило 15 бійців. Повний список загону складали Кащєєв Д.Я., Завірюха І.П., Курінний Я.М., Овчаров О.І., Рева П.І., Сікун К.І., Попов М.Я., Семенчук Т.А., Бойко П.М., Протасов Г.І., Литвиненко М.Ф., Самойленка О.Я., Волошенко А.Я., Шумило А.С. В числі членів загону була також радистка-розвідниця Південно-Західного фронту, псевдонім якої „Люба Лєбєдєва”. Вона мала приєднатися до загону вже в тилу ворога, на території Охтирщини. Командиром загону був призначений Дмитро Якович Кащєєв, для членів розвідувально-диверсійного загону він був товариш Кобзар, а комісаром – Іван Павлович Завірюха. Загонові, крім розвідувально-диверсійної діяльності, ставилося завдання вийти на зв’язок з радисткою, яка знаходилася в Охтирці.

     Висадка парашутистів відбулася в призначеному місці. Всі приземлилися добре, за виключенням одного, наймолодшого – радиста Самойленка Олександра, можливо, через те, що він був найлегшим в групі, можливо, він потрапив у сильний потік вітру, та хлопця занесло найдалі від усіх. Фашисти помітили його ще в повітрі й відкрили вогонь. На землю парашут спустив бездиханне тіло. Так загинув учень школи №11 міста Охтирки Самойленко О. Це була перша втрата загону.

Розвідники, які лишилися живі, сховалися на хуторі Пасіках. Та сільський староста доніс у поліцію, що в садибі з’явилися незнайомі люди. Поліцаї знайшли бійців і запропонували їм здатися в полон, але ті відповіли вогнем. Фашисти оточили сарай та підпалили його. Тільки через дві доби місцеві жителі таємно поховали тіла партизанів.

        25 серпня 1943 року підрозділи Радянської Армії визволили від фашистських загарбників Охтирський район Сумської області.

      ... Минали роки. Вдячні охтирчани увінчали пам’ять тих, хто віддав своє життя за щастя наступних поколінь. Тепер прах відважних партизанів покоїться в братській могилі в парку заводу „Промзв’язок” разом з тридцятьма воїнами, які загинули в боях за наше місто. Поруч з командиром Кащєєвим Д.Я. захоронені Завірюха І.П. – командир загону, бійці Попов М.Я. та Самойленко О.Я. У 1971 році 6 членів розвідувально-диверсійної групи „Сокіл”, про яких було зібрано найбільше матеріалів, посмертно удостоєні високих урядових нагород.


Єрмак Василь Іванович

      Народився  07.01.1961 року в місті Охтирка. З 1968 по 1978 рік навчався в Охтирській середній школі №11. Після закінчення школи працював на заводі „Промзв’язок”. З 1991 по 1995 рік навчався в Сумському державному педагогічному інституті імені А.С.Макаренка на факультеті фізичного виховання. Спортивний шлях юнака був цікавим та результативним. Наполегливість у досягненні мети, життєвий оптимізм, величезна працьовитість та сила  волі – складові його успіху та досягнень у спорті. Єрмак В.І. – гравець футбольної команди „Нафтовик”. 12.06.1996 року йому присвоєно звання „Майстер спорту України”. З 1996 по 1998 рік навчався у Київській вищій школі тренерів України. Василь Іванович – граючий

Copyright MyCorp © 2018
Конструктор сайтов - uCoz